Шефство та переписка з дітьми, які залишились без батьківської опіки

думаєте, дитині легше зрозуміти про те, що всім не допоможеш, а дома свої діти є? все одно виходить, що не хоче людина собі зайвих проблем

Можна і так, мені подобається.

Я колись бачила відео про жінку, яка взяла під опіку десь 15 чи 16-річну дівчину (не цілеспрямовано з інтернату, а якось по роботі стикнулася з ситуацією, що дівчину цю вже забрали з сім'ї, але ще не відправили до інтернату - просто стало жаль її, і вирішила допомогти). Але чітко поставила зразу, що вона не мама, просто допомагає ці кілька років. І дівчина називає її по імені-батькові, відносини у них такі більше дистанційні, ніяких цілуванок-обіймів, більше як вчитель-учень. Але при цьому дитина живе в домашніх умовах, і отримує в цілому незрівнянно більше, ніж якби вона потрапила в інтернат.

Дуже сильно залежить від самої людини, на який рівень спілкування і відповідно шефства вона готова. Я не прихильник того, щоб казати "або всиновлюй, або взагалі не підходь до дітей". Так з натяжкою ще можна було б сказати про дітей, у яких є непоганий шанс на всиновлення, але щодо підлітків та дітей без статусу на всиновлення це не спрацьовує. Тому, на мій погляд, дати такий собі компромісний варіант, тобто дорослого наставника-друга-шефа, який десь там на якомусь рівні і буде трошечки прообразом батька/матері, це краще, ніж взагалі нічого. Тобто це може стати тією ниточкою, яка дасть дитині шанс витягнутися до нормального життя, а не потрапити після випуску у пустоту, розгубленою та нікому не потрібною, без життєвих орієнтирів, без знань та навичок реального життя, як це зараз стається, на жаль, з більшістю випускників.

Побувала я вчора у своїх підшефних, познайомилися нарешті. Ой, не знаю, як там щодо ризику невстановлення контакту, але мені з моїми дітлахами практично зразу якось налагодилося. Хіба що спочатку я трохи розгубилася, бо мої дочки вже старші, а ці маленькі - я вже й забула, виявляється, що з такими робити, як спілкуватися. Та нічого, воно швиденько згадалося!

Отже, ділюся враженнями вже "зсередини", так би мовити. А то більше теоретично знала.

Сам Радсадівський СРЦ мені сподобався, він досить відрізняється від звичайних інтернатів чи дитбудинків у кращу сторону, можливо, за рахунок малої кількості дітей (їх там лише близько тридцяти), а можливо, людський фактор (там директором дуже доброзичлива та приємна жінка, яка дбає про дітей), а може, ще якісь фактори впливають. Є навіть відчуття трохи домашнього затишку. Діти, навіть старші підлітки, дуже привітні, вітаються, також відношення між ними досить хороші, у всякому випадку на перший погляд.

Хоча це все одно не сім'я, це об'єктивно зрозуміло. Дещо середнє між сім'єю та звичайним дитбудинком. Ключове, на мій погляд, все-таки те, що навіть у найкращому дитбудинку дитина не отримує індивідуальної уваги. Діти добре нагодовані, одягнені, в них тепло, купа іграшок, занять, техніки та спортивних снарядів. Але дуже відчувається, що дітям треба хтось "свій", і щось своє, а не такий собі "колгосп" для всіх однаковий. Немає навіть свого куточку, не кажучи вже про свою кімнату. Фактично своїм лише своє ліжко, і що характерно - мої дітки, обидва, перш за все потягнули мене показати своє ліжечко! А от іграшки якось не сприймаються, як свої. З того, що я висилала їм як подарунки на Новий рік, залишилась лише одна машинка, про решту навіть не згадали. Ну, я не докопувала, звісно, але так якось у мене склалося враження, що отак "в нікуди" воно вийшло. Хоча, можливо, я помиляюсь.

Ще в мене склалося враження, що діти або не вміють, або не хочуть, або не мають можливості займатися чимось наодинці, спокійно. Малі діти в основному бігають і граються разом (причому ігри досить однотипні, і часто повторення одного і того ж), старші (у цьому ж залі) сидять купками собі і про щось розмовляють. Правда, це в мене "зріз" лише одного дня, та я трохи поспілкувалася з директором - вона теж так і каже, що в основному діти нічого не хочуть: ні вчитися, ні щось робити, отак дійсно десь по підвіконнях можуть днями сидіти та на мобілках гратися. Тобто та сама проблема щодо того, що не мають свого, але тепер у відношенні до часу і простору. Не мають свого часу на себе особисто, і свого особистого простору. Я ось задумалась про те, щоб саме займатись чимось окремо якось, хоча б частину того часу, як буду там.

Поки була там, спеціально звертала увагу, чи є якийсь вплив шефства. Звісно, що в душу дітям не залізеш, та й висновки мої поки що дуже і дуже локальні, але все одно. Там зараз троє дітей без шефів, і саме ці троє виглядають як наче трошки розгублені. Правда, вони ще й відносно новенькі до того ж, але - один хлопчик потрапив туди раніше моїх підшефних, але мої якісь більше впевнені, чи що. Дуже мене запитували, а чи то я їм листа написала, машинку прислала, і навіть мені при зустрічі зразу вручили власноруч намальовані листівочки новорічні, спеціально для мене малювали. І такі горді мене повели за руки все показувати. А інші дітки так, хто взагалі проігнорував, хто просто пізніше підійшов трохи погратися разом, але що характерно - ніхто на мене не кидався!!! Я пам'ятаю, як це було в тих інтернатах, куди я потрапляла, поки шукала дитину на всиновлення, - там були іменно такі жадібні "кидання". Оточували, зразу завалювали купою запитань, лізли у очі, відтирали інших, тобто такий емоційний голод до спілкування дуже відчувався. Тут, у Радсаді, такого немає. Я не знаю точно, в чому причина, але ось що побачила, тим ділюся. Не виключено, що і саме шефство також додає від себе, що є такий результат.

Ну ось, начебто, і все, щодо такого першого (але не останнього) досвіду поїздки.

Наташа, спасибо за тему! Зарегистрировалась на форуме, что ты дала ссылку, пока жду добро от администратора.
А меня больше волнует вопрос, а вдруг я ребенку не понравлюсь, как наладить контакт? Лучше сначала писать письма, а потом встретиться или наоборот?

Я так собі думаю, краще спершу листа написати, тобто якийсь зв'язок буде вже сформовано, якісь взаємні очікування, що вже не чужий хоч трохи. А не так, що ліва тьотка приперлася. Ну, це мій особистий погляд, як би я робила (власне, я так і зробила), а Ви вже дивіться, як зручніше. В тому, щоб спершу приїхати, ніякого криміналу немає, звісно.
А щодо ризику не сподобатися... Я думаю, що перший фільтр по фото Ви й самі відчуєте - Ваш чи не Ваш. Тобто дуже крайні варіанти психологічної несумісності ще на рівні простої симпатії будуть відсічені. Хоча я "влізла" в шефство взагалі не бачачи до того дітей (не встигли фото цих новеньких дітей ще тоді зробити, але я якось відчула, що то мої, хоча мала лише імена та вік), і нічого, наче не помилилася. А от щодо того, щоб за цих умов Ви дитині не сподобалися - я думаю, це дуже малоймовірно. Вони й правда неперебірливі. Не балувані увагою, знаєте, тож досить позитивно сприймають будь-кого, хто до них віднесеться добре. Довіряйте своєму серцю та відчуттям - і не помилитеся.

Нашла расхождения на форумах. На одном пишут, что "Разница в возрасте с подшефным ребенком должна составлять не менее 10 лет. Это пожелания администрации детских учреждений, координаторов детских домов, уже состоявшихся шефов, а также самих детей."
Как тут быть?

А в чому проблема, я не зовсім зрозуміла?

Ну так мне намного больше лет)))
Для себя никакой проблемы не вижу, но почему то такие условия или это не касается этого интерната.

Так же різниця "не менше 10-ти років", а більше скільки завгодно.
Тобто небажана ситуація, коли шефові, скажімо, 22, а підшефному 17... це будуть швидше друзі-однолітки, а не старший наставник. Друзі-однолітки то теж можуть бути, але то вже інша тема, а не шефство.

а что напрягает?

уже прочитала)

блин, я не так поняла))). Думала наоборот меньше десяти лет.

А, то частенько буває - приставка "не" в текстах інколи чомусь не сприймається, це давнє психологічне спостереження.
Ну, розібралися, отже.

На сьогодні у Радсаді шефи потрібні двом дітям:

• Саша, 7 років (для дітей такого віку є додаткова умова - регулярні відвідування). Хлопчик хороший, сама з ним трохи спілкувалася.
  
• Катя, 15 років

Фото дітей, а також всі організаційні питання тут: http://invisiblechildren.mybb.ru/viewforum.php?id=40.

Також є діти підліткового віку у Полтавській області.

Оновлено список дітей, яким потрібні шефи, в Градижській школі-інтернат (Полтавська область). Є фото прямо на сайті!
http://charite.org.ua/viewtopic.php?f=23&t=438&start=135

Наталю, а чи буде така программа у найближчий час?Я б хотіла взяти шефство.

Не знаю. Для себе особисто я вирішила, що не можу отак "однією ногою там, іншою сям", не можу розриватися навпіл. Тобто я можу або забрати дитину додому, або не лізти в її життя. В моїх тих підшефних батьки обидва є, мама вже роботу знайшла, дітей своїх відвідувала, потихеньку там все йшло до того, що діти скоро будуть вдома, тож я закрила для себе цю тему, і нових не стала брати.

Тобто це тяжче морально, аніж матеріально...Це висновок, а не питання, якшо шо.

Не можу сказати, це залежить від людини та від ситуації. Мені не було тяжко ні морально, ні матеріально, але мене гнітила невизначеність стану дітей. Сприймати спокійно перебування дитини в дитбудинку я все-таки не можу, як виявилося. Тому й вирішила для себе, що або забирати повністю, або не лізти взагалі.