Міжнародний жіночий правозахисний центр “Ла Страда-Україна”

http://la-strada.org.ua/

Міжнародний жіночий правозахисний центр “Ла Страда-Україна” (свідоцтво про реєстрацію Міністерства юстиції України № 1010 від 31.03.98) з 1997 року працює в напрямі запобігання торгівлі людьми, особливо жінками та дітьми, ліквідації всіх форм дискримінації та насильства у суспільстві, сприяння дотриманню прав людини, гендерної рівності та захисту прав дітей.

Центр „Ла Страда-Україна” є членом Координаційної ради по запобіганню торгівлі жінками при Уповноваженому ВР з прав людини (з 1998 р.), Експертної робочої групи при Міжвідомчій координаційній раді по запобіганню торгівлі людьми (з 2003 р.), Громадської ради при МВС України з питань забезпечення прав людини (з 2005 р.).

Програма "Ла Страда": Запобігання торгівлі жінками в країнах Центральної і Східної Європи була ініційована неурядовими організаціями Нідерландів, Польщі і Чехії в 1995 р. Україна приєдналась до Програми в 1997, Болгарія - в 1998, Македонія, Молдова, Білорусь, Боснія та Герцеговина в 2001 р.

В 2004 р. Центр „Ла Страда-Україна” стала засновником та членом Міжнародної асоціації „Ла Страда”.

Так с управлений по делам семьи и молодежи сняли функции заниматься проблемами насилия в семье.

А на кого ту функцію переклали?

Статистичній вимір виконання Закону України «Про попередження насильства в сім’ї»

Проблема насильства в сім’ї є серйозною проблемою, яка потребує для свого вирішення об’єднання зусиль державних структур, правоохоронних органів, громадських та міжнародних організацій, науковців та експертів. Такий підхід закріплений в Законі України «Про попередження насильства в сім’ї». Серед державних структур провідна роль в цій діяльності належить Міністерству внутрішніх з справ України.

Стаття 3 «Органи та установи, на які покладається здійснення заходів з попередження насильства в сім'ї» Закону України «Про попередження насильства в сім’ї», говорить, що «здійснення заходів з попередження насильства в сім'ї в межах наданих їм повноважень покладається на… відповідні підрозділи органів внутрішніх справ» [1].

Відповідно до статті 6 «Повноваження відповідних підрозділів органів внутрішніх справ щодо попередження насильства в сім'ї» в органах внутрішніх справ «заходи щодо попередження насильства в сім'ї здійснюють служба дільничних інспекторів міліції та кримінальна міліція у справах дітей, які: виявляють причини і умови, що сприяють проявам насильства в сім'ї, вживають у межах своїх повноважень заходів щодо їх усунення; беруть на профілактичний облік осіб, схильних до вчинення насильства в сім'ї, та проводять виховно-попереджувальну роботу з ними; відвідують сім'ї, члени яких перебувають на профілактичному обліку, за місцем їх проживання і проводять з ними профілактичну роботу; виносять офіційні попередження членам сім'ї про неприпустимість вчинення насильства в сім'ї; приймають та розглядають у межах своїх повноважень, визначених законом, заяви і повідомлення про насильство в сім'ї або про реальну загрозу його вчинення; вживають відповідних заходів щодо припинення насильства в сім'ї, а також дій членів сім'ї, що направлені на виконання реальної загрози вчинення насильства в сім'ї; повідомляють членів сім'ї, де виникає реальна загроза вчинення насильства в сім'ї або де було вчинено насильство в сім'ї, про права, заходи і послуги, якими вони можуть скористатися; направляють жертв насильства в сім'ї до спеціалізованих установ для осіб, які вчинили насильство в сім'ї, та жертв такого насильства; виносять захисні приписи у випадках, передбачених цим Законом; контролюють виконання вимог захисних приписів; направляють осіб, які вчинили насильство в сім'ї, до кризових центрів для проходження корекційної програми; взаємодіють із спеціально уповноваженим органом виконавчої влади з питань попередження насильства в сім'ї, з органами опіки і піклування та спеціалізованими установами для осіб, які вчинили насильство в сім'ї, та жертв такого насильства у питаннях попередження насильства в сім'ї; надають інформацію з питань попередження насильства в сім'ї на запит уповноважених органів; здійснюють інші повноваження щодо попередження насильства в сім'ї, передбачені законом.
Повноваження кримінальної міліції у справах дітей поширюються на випадки, коли жертва насильства в сім'ї або особа, стосовно якої існує реальна загроза вчинення насильства в сім'ї, а також особа, що вчинила насильство в сім'ї, не досягли 18-річного віку» [1].
МВС України щомісяця готує статистичну звітність щодо стану виконання положень Закону України «Про попередження насильства в сім’ї», відображуючи в ній не тільки основні види діяльності ОВС, які визначені в Законі України «Про попередження насильства в сім’ї», але й інформацію щодо судових рішень, кількості кризових центрів тощо. Така статистична інформація є доступною з розбивкою по областях.
Цифри статистичної звітності несуть в собі великий обсяг інформації, на основі якою можна говорити про діяльність держави у сфері попередження насильства в сім’ї. Водночас нерідко вони потребують роз’яснення та тлумачення, оскільки не завжди просте збільшення або зменшення того чи іншого показника є прямим свіченням покращення або погіршення загальної ситуації. В статті як здійснюється аналіз основних індикаторів зазначеної статистичної звітності, на конкретних прикладах демонструються існуючі суперечності в їх тлумаченні, а також робляться пропозиції щодо вдосконалення існуючої статистичної звітності.
Основні показники (індикатори) які застосовуються в статистичній звітності є наступними:
- кількість осіб, які знаходяться на обліку в міліції за скоєння насильства в сім’ї ( в тому числі, осіб жіночої, чоловічої статі, дітей);
- кількість осіб, поставлених на облік в міліції за скоєння насильства в сім’ї з початку року, в тому числі, за економічне, фізичне, психологічне та сексуальне;
- кількість винесених офіційних попереджень;
- кількість винесених захисних приписів;
- кількість осіб, знятих із обліку;
- кількість виїздів міліцейських бригад на сімейні конфлікти;
- кількість сімейних конфліктів, які підтвердилися під час виїздів;
- кількість складених адміністративних протоколів, в тому числі, дільничними інспекторами міліції.
- з цих протоколів, за скоєння насильства в сім’ї та за невиконання захисного припису;
- кількість прийнятих судами рішень, в тому числі винесено попереджень, штрафів, виправних робіт, адміністративних арештів, звільнено від адміністративної відповідальності;
- кількість інформаційних повідомлень, направлених в інші органи державної влади
- кількість створених кризових центрів.
Такий вибір показників обумовлений як визначеннями, які містяться в Законі України «Про попередження насильства в сім’ї» (наприклад, в статті 1 Закону України «Про попередженні насильства в сім’ї» перелічені наступні види насильства: фізичне, психологічне, економічне та сексуальне), так і санкціями, які перелічені в статті 173-2 Кодексу України про адміністративні правопорушення – штраф, виправні роботи, адміністративний арешт. Складені адміністративні протоколи передаються до суду. Прийняті судами рішення також знаходять своє відображення в статистиці.
Внесені в 2008 році зміни до статті 173-2 КУАП тягнуть за собою і необхідність зміни статистичної звітності, а саме – доповнення її таким видом правопорушення, як «не проходження корекційної програми» [2]. Крім того важливим показником має бути «кількість осіб, спрямованих до проходження колекційної програми». Впровадження корекційних програм розпочато в 2010 році. В тому ж році на проходження корекційних програм було направлено 3673 кривдника
Звернемося до аналізу цифр, які містяться в статистичній звітності МВС України. Регулярна статистика збирається ОВС з 2005 року. Але вона не відображує масштабів явища, оскільки стосується лише зафіксованих ОВС правопорушень, які були кваліфіковані як домашнє насильство.
Явище насильства в сім’ї має високу ступінь латентності, скритості. Усталені традиції та стереотипи щодо насильства в сім’ї, як справи закритої, сімейної, яка не підлягає винесенню у сферу публічного обговорення та реагування перешкоджають потерпілим від насильства (перш за все жінкам), скаржитися до міліції. Таким чином більшість випадків насильства залишається незафіксованими. Дані різних досліджень та соціологічних оцінок показує, що лише у 10-20 відсотках випадків потерпілі звертаються до правоохоронних органів.
Варто сказати, що звернення до міліції у фактах домашнього насильства здійснюється, за свідченням експертів та працівників ОВС не після першого випадку насильства, а лише після повторних випадків скоєння насильства в сім’ї. Таким чином реальна кількість фактів насильства в сім’ї є значно більшою ніж та, яка фіксується ОВС.
Латентність явища насильства в сім’ї пов’язана ще і з існуючим рівнем неналежного реагування з боку органів внутрішніх справ. Скарги потерпілих від домашнього насильства, свідчення самих працівників ОВС, дані експертів показують, що на так звані «побутові правопорушення» неохоче виїздять чергові наряди міліції. Багато випадків насильства в сім’ї кваліфікується за іншими статями КУАП, зокрема 173 «Дрібне хуліганство». Непоодинокі випадки, коли потерпілі, дізнавшись про те, що видом адміністративного стягнення, накладеного на порушника, буде штраф, який прийдеться сплачувати самим потерпілим забирають свої заяви про факти домашнього насильства. Можна наводити й інші чинники латентності явища насильства в сім’ї.

Водночас, навіть з існуючої статистки можна робити певні висновки [3]. Так, щороку зростає кількість осіб, які знаходяться на обліку в ОВС за скоєння насильства в сім’ї (табл.1).
Табл. 1.

Чи означає таке збільшення кількості випадків насильства в сім’ї, які реєструються органами внутрішніх справ, свідченням того, що зростають масштаби цього явища в Україні, збільшується кількість випадків домашнього насильства? Це дуже актуальне питання, яке нерідко постає під час зустрічей експертного середовища, журналістами тощо.
Нерідко ці цифри й тлумачаться саме таким чином. Тобто збільшення кількості зареєстрованих ОВС випадків насильства в сім’ї розглядається як зростання масштабів цього явища у суспільстві.
Вважаємо за потрібне зробити застереження щодо виявлення подібного прямолінійного зв’язку між кількістю зареєстрованих міліцією випадків насильства в сім’ї і оцінкою масштабів цього явища в суспільстві. Тут варто нагадати чинники латентності насильства сім’ї, про яки говорилося вище (не виклик міліції під час випадків насильства в сім’ї, не реагування міліції на такі виклики, перекваліфікація правопорушень з насильства і сім’ї на дрібне хуліганство, забирання заяв потерпілими від насильства в сім’ї, коли вони дізнаються про необхідність сплачувати штрафи тощо). Таким чином, зростання кількості зафіксованих міліцією випадків насильства в сім’ї може розглядатися (і має розглядатися) як відображення змін у діяльності ОВС та покращення реагування міліцією на факти так званої «побутової злочинності».
Тому, збільшення фіксування міліцією випадків насильства в сім’ї не можна розглядати в якості індикатора погіршення ситуації із насильством в країні взагалі або поганої роботи органів внутрішніх справ щодо попередження насильства в сім’ї. Так, декілька років тому при формуванні проекту Державної програми підтримки сім’ї, Міністерством України у справах сім’ї, молоді та спорту обговорювалися питання індикаторів щодо роботи органів внутрішніх справ України щодо попередження насильства і сім’ї. І в якості пропозиції висувався такий індикатор «зменшення кількості зареєстрованих випадків насильства в сім’ї». Така пропозиція викликала справедливу критику, оскільки застосування такого індикатору призведе до того, що міліція буде ухилятися від реєстрації випадків насильства в сім’ї, в той час, коли перед ОВС стоїть завдання неухильної реєстрації усіх повідомлень громадян про злочини та правопорушення.
Таким чином, якщо говорити про перспективи, то на протязі декількох найближчих років показником якості роботи правоохоронних органів має бути саме зростання кількості зареєстрованих випадків насильства в сім’ї, як показник того, що міліція краще реагує на всі повідомлення про факти насильства в сім’ї, а також показник того, що громадяни виявлять більший рівень обізнаності в цій сфері та довіри до міліції.
Серед випадків насильства в сім’ї з року в рік превалюють факти фізичного насильства, на другому місці стоїть психологічне насильство (табл.2).
Табл.2.

Ссылка З 1 січня 2010 року у зв’язку із прийняттям наказу 3131 змінилися форми статистичної звітності. Зазначена статистика не збирається.

Итак, что же такое домашнее насилие? Это – ставшие привычными физические, словесные, моральные и экономические оскорбления и принуждения с целью запугивания и получения власти одних членов семьи над другими. Таким образом, домашнее насилие – это не только традиционно подразумеваемые побои и сексуальное насилие.

Существуют и скрытые формы: систематические оскорбления и унижение достоинства, принудительная изоляция от внешнего мира (запрет на работу, учебу, на встречи с друзьями и даже родственниками), экономические притеснения (жесткое ограничение в финансах и требование детальной отчетности – нередко при запрете зарабатывать самостоятельно).

Увы, домашнее насилие существует во всех без исключения социальных группах, с ним сталкиваются вне зависимости от уровня доходов, образования и положения в обществе. Однако можно выделить некоторые общие закономерности в личности как агрессора, так и жертвы.

Итак, каков же психологический портрет жертвы домашнего насилия? Это – низкая самооценка, повышенная тревожность и внушаемость, неуверенность в себе. У взрослых жертв наблюдается оправдание действий обидчика («жертва всегда сама виновата»), гипертрофированное чувство вины, подавленное чувство гнева, уверенность в том, что никто не может реально помочь, вера в миф о норме насильственных отношений в семье («бьет – значит, любит», «битие определяет сознание», «всех детей бьют родители» и так далее), у женщин – приниженное понимание роли женщины в обществе и в семье.

А что представляют из себя типичные «агрессоры»? Это люди, которые, как правило, и сами подвергались насилию в детстве; они обладают низкой самооценкой, обвиняют других в действиях, которые совершают сами (к примеру, неверные мужья приписывают жене постоянные измены – или наоборот). Часто они не осознают, что их агрессивные действия имеют для жертвы серьезные последствия, однако хорошо понимают, по отношению к кому можно и к кому нельзя проявлять агрессию. «Домашние насильники», как правило, в обществе либо на хорошем счету, либо, как говорится, «никогда не привлекались»; если это мужчина – он традиционен во взглядах на семью и ведущую роль в ней мужчины (как и во всем обществе).

Главной особенностью домашнего насилия является то обстоятельство, что при попытке порвать отношения опасность для жертвы резко усиливается. Поэтому в ситуации, когда терпеть больше сил нет, необходимо заранее все продумать и подстраховаться:

- собрать ключи от квартиры, документы, если есть возможность – деньги, а также самые необходимые вещи: одежду, лекарства (свои и детей – при их наличии) и спрятать в доступном, но безопасном месте – у родных, у знакомых;

- договориться с надежными соседями, чтобы они вызвали милицию, если услышат характерные крики из квартиры;

- не грозить уходом понапрасну, помнить «закон джунглей»: сначала действуй, потом подавай голос. Если вы будете лишь угрожать, постепенно ваши акции упадут до нуля: вам уже никто не поверит – и в первую очередь вы сами потеряете веру в способность осуществить свое намерение;

- заранее договориться с родственниками, друзьями или знакомыми (желательно – неизвестными агрессору) о предоставлении убежища в случае необходимости; спрятать и уничтожить все адреса, которые помогли бы ему в поисках. Еще лучше – обратиться в специализированный кризисный центр оказания помощи жертвам насилия. Не убегайте из квартиры «в чем есть», неподготовленный побег вынудит вас в скором времени вернуться – как правило, на чрезвычайно невыгодных для вас условиях;

- постараться принять все меры – по возможности, чтобы свидетелями (а тем более – жертвами) насилия не стали дети;

- если насилие в отношении вас или детей все же совершено, постарайтесь рассказать о нем как можно большему количеству людей: соседям, друзьям, родственникам, сослуживцам – впоследствии они могут стать вашими свидетелями в суде;

- кстати, о суде: в случае причинения физического вреда (побоев, сексуального насилия и т.д.) необходимо обязательно пройти освидетельствование в медицинском учреждении (обратитесь, к примеру, в травматологическое или гинекологическое отделение) и ОБЯЗАТЕЛЬНО написать заявление в милицию.

Безнаказанность – наиболее мощный фактор, провоцирующий и стимулирующий насилие! Помните: в 95% случаев, если физическое или сексуальное насилие уже имело место, то одним разом дело не ограничится. Причем события будут происходить по нарастающей: с каждым последующим разом увеличивается степень жестокости и частота повторения.

Агрессор после совершения насилия нередко «подкупает» жертву: активно просит прощения, «заглаживает» свою вину доступными ему способами (обещаниями и уверениями, сексом, подарками, «послаблениями режима», что в результате лишь дает новые поводы для вспышек агрессии). Многие жертвы «покупаются» на это снова и снова – пока их не находят с проломленным черепом или сами они, доведенные до отчаяния, не убивают своего мучителя.

Еще одним рычагом управления жертвами домашнего насилия является страх. Взрослая жертва боится огласки, изменения социального положения, осуждения («сама виновата», «заработала») или чрезмерно болезненно воспринимаемого сочувствия окружающих. А главное – боится нестабильности жизни в случае ухода: зачастую именно отсутствие жилья и/или средств к существованию вынуждает жертв терпеть насилие на протяжении долгих лет.

Очень существенным фактором для манипуляции являются дети: зачастую агрессор, особенно обладающий властью и деньгами, может играть этой картой – «детей не увидишь».

Жертва-ребенок тоже боится многого: потерять семью – даже такую, как есть; боится признаться второму родителю о жестоком обращении первого, так как – опять же – страшится развода родителей или же осуждения и второго взрослого («за дело получил»).

Насилие над детьми – особая большая проблема. Большинство родителей, жестоко обращающихся с детьми, часто переживали подобное же отношение (либо пренебрежение) со стороны собственных родителей в детстве. По данным разных авторов, от 60 до 75% родителей «забитых» детей имеют психиатрические либо личностные расстройства. Нередко физическое и сексуальное насилие является следствием алкоголизма, наркомании родителей, а также таких их личностных особенностей, как низкая самооценка, враждебность по отношению к другим людям и к обществу в целом, гневливость, взрывчатость характера, незрелость родительских чувств и эмоциональная «тупость».

Чаще всего жертвами родительского насилия являются малыши до 3 лет, а также дети с психическими и физическими отклонениями – как наиболее «раздражающие» и одновременно беспомощные существа. Что же делать, если вы подозреваете насильственные действия в отношении своего или чужого ребенка?

Обратите внимание, если он:

- периодически получает необъяснимые травмы, синяки;

- боязлив, имеет страхи в большом количестве, плохо спит, плачет по ночам;

- в играх постоянно воспроизводит акты насилия, предпочитая их любым другим видам игры;

- не ищет защиты у взрослых в случае опасности или всеми силами избегает общения с каким-то конкретным взрослым.

Помните: дети в случае домашнего насилия нуждаются в помощи в любом случае – в отличие от взрослых, которым в редких случаях все же удается самостоятельно справиться с ситуацией. Лучше всего помогает обращение в органы опеки и центр поддержки жертв насилия, если он есть в вашем городе, либо к психологу. Помощь утопающим – дело рук отнюдь не только самих утопающих: помочь в таких ситуациях вполне реально – нужно только увидеть возможность этой помощи и вовремя протянуть к ней руку.