Літературний конкурс "Це моя краща подорож!"

Напоминаю, что сбор работ на конкурс продолжается до конца недели. Поторопитесь!!!
Спасибо большое автору за первую работу!

Скільки вже надіслано робіт на конкурс?

Если учитывать последние политические события, переход на украинский язык значительной части форумчан, признания в любви Украине и украинскому языку, а также тот факт, что некоторые форумчанки ждали такого конкурса и спрашивали когда он будет, то работ должно было быть уже как минимум штук 50. До начала голосования осталось 3 дня, работ по - прежнему одна. Забавно, правда?

Чесно зізнаюся, я вже четвертий день пишу... Але в мене з цим дуже туго, хоча вражень на величезний роман вистачить! Сподіваюся, що до 2-го встигну дописати свій відверто дитячий твір.

Удачи! Ждем.

До начала голосования - один день! На конкурс поступили три чудесные работы. Спасибо девушкам - авторам! Кто еще хочет поучаствовать?

Сегодня открывается голосование в конкурсе! Работ на конкурс поступило 4, поэтому голосовать можно будет только за 1 работу. Читайте, получайте удовольствие, голосуйте, комментируйте, самое главное - не проходите мимо, поддержите авторов!

Твiр № 1




Як часто ми летимо у спогади про дитинство? Дитинства – царини безтурботності, радощів, різноманітних веселощів, де не існує рамок часу, де світ пізнається не розумом, а смаком, запахом та іншими відчуттями, де тебе називають лагідним пестливим іменем…
Я поринаю, повністю занурююсь у те відчуття, коли закінчується навчальний рік і зі словами: «Ура! Канікули!» ми збираємось на все літо у село Любомирівку до бабусі і дідуся. Це довгоочікувана поїздка!

I все – час зникає! Починається казка, моя улюблена, непередбачувана і повна нових вражень історія літніх канікул! Моє дитинство – це безтурботний простір неймовірних дій, які дозволені були саме там, саме влітку, у селі і саме в дитинстві… Літо, яке асоціюється зі смаком молока, бабусиних пиріжків, безліччю ягід, фруктів та овочів, запахом спеченого хліба. Де можеш ходити ціле літо босоніж, де можеш смакувати щойно зірвану моркву, сидячі на грядці, лазити по деревам, сидіти у кущах смородини і вибирати найбільшу ягідку; валятися у свіжоскошеній копиці сіна…; пустувати із котами та спостерігати за маленькими курчатами, телятами, польотом та співом ластівок…; мчати на величезній швидкості з гори на велосипеді, розставивши руки і голосно кричати, а потім купатися у річці; збирати духмяні квіти і пірнати у зелені поля жита, а потім із друзями гуляти у хованки.

Охоплює спомин, коли дідусь садить тебе на коліна, вже начебто дорослу і говорить, яка ти в нього розумниця… Згадуються бабусині цікаві оповідки, а також казочки. Спомин, коли спекотного дня допомагаєш на городині, а потім п’єш джерельну водицю із криниці – найсмачнішу воду у світі, а смачна, бо саме у спеку й під час робочої втомленості.

Усі ці спогади дають мені сил, натхнення, надію у моєму дорослому житті, де в душі і серці я ще та маленька дівчинка з таємним бажанням відтворити свої минулі пустощі, повернутися до знайомих смаків, запахів та відчуттів!
I все ж дивуюсь, коли саме я отримала статус дорослості?

Твiр № 2

Море

Море… Скільки в цьому слові…. Як я мріяла про нього всі довгі місяці вагітності, ремонту, мріяла, коли затягувала важезного дитячого візочка на 5 поверх «хрущовки», коли… Загалом зрозуміло – я дуже хотіла на море. Ви можете подумати, що я фанат плавання, гарно пірнаю та практично кмс ? Ні, ви помиляєтесь, плаваю я так собі, пірнати боюся, а кмс можу вважатися хіба що в випіканні печива. І море у мене починається з купівлі квитків на потяг. Ба навіть з моменту посадки до маршрутки, яка їде на вокзал. Отож, все саме так і починалося – чоловік вирішив що таки ми гарно попрацювали і тому гарно відпочинемо. Тобто гарно працювали ми з ним, а гарно відпочинемо я з дітьми та бабусею, чоловік же залишався на роботі, не дай Боже, за час відпустки ще знизиться економічний потенціал Вітчизни.

Останній день весни, останній день садочка для малого, я бігаю між актовою залою, де концерт випускників садочка та ігровим майданчиком – намагаюся хоч оком кинути на виступ та в телефонному режимі вирішую всі питання з господинею бази відпочинку. Та чи зможуть такі дрібниці зупините мене, яка так чекала на море ? А що в нас з білетами ? – все окей, щоправда, білети є тільки назавтра, але це ж не проблема , так ? Мамо, пам’ятаеш, ти теоретично погодилась відкласти всі свої справи і поїхати з нами на море? Тож потяг завтра, готуйся. Що, в нас забагато сумок ? Ні-ні, не хвилюйтесь, я вже все порахувала – бабусі дві (в кожну руку), старшому сину рюкзак та горщик в одну руку, іншою хай тримається за мене. За мене, а не за мою руку – вони в мене обидві зайняті. Спина теж, до речі – там рюкзак, живіт зайнятий молодшим в май-слінгу (між іншим дві вільні руки, резерв). Певно, не скоро ще я забуду ті очі Симферопольських таксистів, коли вони побачили членів нашої експедиції, вони бігли поперед мене, мало не падаючи під ноги і з двох сторін голосили щось про низькі тарифи. Бабуся намагалась їм пояснити, що послуги таксі нам не потрібні, я мовчала йшла вперед , думаючи, що якщо якась зараза з місцевих таксистів попаде мені під ноги, я перечеплюсь і впаду, разом з усім скарбом та молодшим у слінгу, а потім встану і приб’ю його. Потім бабуся захотіла таки пересвідчитись, що рухаємося ми в правильному напрямку ( я чесно попереджувала її, що все буде окей, як керуючий загону та його ж штурман), і дивлячись чесними очима на охоронців правопорядку дуже-дуже ввічливо запитала, як проїхати до Сімферополя. Угу, тільки ми вже були в Сімферополі , а йшли на автобус до Євпаторії. Очі у корінних міліціонерів стали мені нагадувати очі корінних таксистів, такі збори та поїздка в авральному режимі далися взнаки бабусі, вона просто переплутала назви. Ще кільканадцять хвилин, і ми вже в автобусі, робимо розслаблене Ффух, м’які сидіння, сумки багажному відділенні, тоновані вікна… Потихеньку салон заповнюють пасажири, бабуся хвилюється. Що менш вільних місць, тим більш хвилюється. Раптом в момент, коли водій відвертається, бабуся прожогом біжить в кінець салону, хватає свою важезну сумку та біжить на своє місце. Такий трюк вона робить ще раз – своє добро та напризволяще ?

А потім у нас було все – і гостинна зустріч, і щастя, що так гарно склалося з базою, і перший загар, і маленькі крабики, солоне озеро, вівці, полуниця, смажена акула, пірнання з маскою, і…. море. Після тієї поїздки ми ще їздили на відпочинок, але саме ця є моєю кращою подорожжю !

Твiр № 3

Три тисячі кілометрів суцільного задоволення

Літо наближалося до кінця, а відпочити мені так і не довелося. Настрій був припаршийвий, ще й цей надокучливий телефон. Ой, ну добре-добре, беру слухавку, не нервуйтеся так!
- Ало! Так, тату, слухаю!
- Тіно, я щойно підписав заяву про відпустку. Післязавтра вирушаємо на Західну. Якщо хочеш їхати – пакуй валізи.
Ура! Звичайно ж я їду! Зібрати чемодани – то справа п’яти хвилин.
Ось вона п’ятниця. 4.30 ранку, а ми як огірочки і на позитиві вирушили в дорогу. Машина мчить на всіх прах, не зважаючи на сильну перегруженість.
Трохи за Миколаєвом нам здалося, що настала осінь: на світанку пожовклі від спеки дерева, окутані туманом, просто таки вводять у оману.
Кіровоградщина здається дуже доглянутою і навіть трава там зеленіша. Черкаська область… Ех, яка ж краса обабіч траси Одеса-Київ! Перетнувши межі краю партизанської слави – Вінниччини – нам перехоплює подих від цієї краси: то безкрайнє поле, то густий ліс, то чудові села, що просто таки тонуть у садах. Майже в кожному населеному пункті продають рум`яні яблучка, запашні грушки та яскраво помаранчеві гарбузи. Здається, що саме неперевершений аромат фруктів магічним чином зупинив авто – дуже вже закортіло цих яств і навіть мій синочок захрумкав кисло-солодким яблучком. Ще за пару кілометрів ми відчули сильний голод і вирішили зупинитися у придорожньому кафе. Влаштувалися на вулиці серед яблунево-сливового саду на березі невеличкої річки. Яка ж краса, невже ми – українці, не бачимо, в якому краї живемо! Випивши запашної кави, вирушили далі.
Те, що ми перетнули кордон Хмельницької області, зрозуміли одразу. По-перше, дороги почалися відверто паршиві, довелося скинути швидкість до 60 кілометрів на годину. По-друге, з`явилися так звані заробітчанські пейзажі – хати стали величенькими та й облаштовані вони досить по-європейськи. Клятий GPS завів нас не на об`їзну Хмельницького, а прямісінького у його центр. Добряче поблукавши містом, до речі, досить гарним, ми спробували виїхати. І, о, чудо-навігатор проклав нам шлях через самісінький хмельницький базар! Як ми звідти вибралися у обідню годину п’ятниці – це загадка!
Тернопільщина приємно здивувала дорогами та охайністю. Таке враження, що в селах тут живуть самі олігархи. Ми вирішуємо заїхати у Тернопіль трохи прогулятися, адже їхали ми швидко і в нас був запас часу. Та й Славко репетував від нудьги. Так, Тернопіль – це вже не те місто, де на пошуки недбало кинутого папірця треба було витратити масу часу, але його чистота все одно вражає. А ще всюди квіти-квіти-квіти – на балконах, на клумбах, біля магазинів. Обожнюю це місто!
Так, дано наказ рушати далі, адже це вже має бути кінцева точка - с. Посухів, Бережанського району Тернопільської області. Ще здалеку побачивши рідні краї, в серці защеміло… до сліз… Чотирнадцять годин у дорозі і… ось вони – мої рідні, любі… Як же я за вами скучила!
Ввечері ми напилися парного молока та задоволені полягали спати. Таким насиченим був наш перший день.
Наступного ранку пішли цвинтар, відвідати могилу діда. Соромно зізнатися, але я ще жодного разу не приходила до нього. Вибравшись у гай, нам здається, що тут і є рай – неймовірна природа, неперевершений аромат трави у росі і така приємна тиша…
Далі ми запланували поїздку до м. Бережани – на малу батьківщину моїх батьків. Треба зазначити, що на скільки це місто чудове, на стільки ж безперспективне та згасаюче. А жаль!
Коли ми поверталися назад до села, тато вирішив здійснити мою давню мрію – повіз нас на гору Лисоню. Ви собі тільки уявіть, 27 років дивитися на неї з вікна бабусиної хати, але так ніколи і не побувати! І ось ми їдемо полем, практично по бездоріжжю, до моєї мрії. Здавалося б що тут такого – піднятися на невелику гору, на вершині якої стоїть хрест? Але ж повірте, коли стоїш там вгорі і дивишся на долину, відчуваєш справжнє єднання з природою та пишаєшся історичним минулим.
Ви гадаєте, що на цьому наші пригоди закінчилися? Ні! Попереду в нас відвідини маминої рідні, яка ще в 70-х перебралася на Львівщину. Знову дорога! Але нас це зовсім не бентежить! Треба сказати, що їхали ми у відносній тиші, бо від постійних захопливих зойків (природа – неймовірна!), боліли щоки.
Наша поява стала для родичів справжнім сюрпризом! Ввечері ми насмажили шашликів і тихенько гомоніли про життя. Це була найкраща мить нашої подорожі!
Наступні пару днів наша невеличка компанія «прибульців» тихенько собі відпочивала та займалася хатніми справами. Вранці третього дня тато запропонував поїхати в Карпати. О! Хто ж би відмовився?! Куди їхати ми заздалегідь не вирішували, машина просто мчала вперед. Два роки тому нас занесло на Ужоцький перевал, тепер хотіли побачити щось схоже, але ж нове. Тільки у Стрию, виїхавши на трасу Київ-Чоп, батько запитав, куди ми все ж таки подамося. Я вирішила не втрачати шанс і здійснити ще одну свою мрію.
- Яремче! – крикнула я голосно, що аж самій позакладало вуха.
Тато так крутонув машину (адже поворот на Івано-Франківськ ми вже проїхали), що нас трохи порозкидало по салону. І ось ми вже направляємося до Яремче!
Івано-Франківська область… Не знаю чим, але вона сильно відрізняється від попередніх регіонів (особливо кількістю постів ДАІ, їх було вдвічі більше, ніж по всій території України, яку ми вже проїхали). А головне, що попереду синіють Карпати!
Дорогою нас дуже вразила місцевість поблизу Гошівського жіночого монастиря (поблизу м. Болехова Івано-Франківської області). Це така велич і краса природи, оповита божою благодаттю. Через брак часу ми не піднялися до самого монастиря, але запланували повернутися туди наступного разу.
Тато дуже дратувався в дорозі – села ніби не закінчуються, розігнати авто та насолодитися «голою» природою просто немає де. За Калушем нам закортіло їсти і ми з`їхали з дороги до річки. Трава на березі м’якіша за будь-який килим, одна насолода ступати по ній босими ногами. Була така спека, що дуже хотілося скупатися, але вода виявилася досить холодною, тому ми просто влаштувалися з бутербродами на валуні і спокійно насолоджувалися оточуючими пейзажами.
П’ять годин в дорозі і ми нарешті приїхали. Скажу чесно, дещо розчарувалася у Яремче. Чомусь я гадала, що приїду в справжню гуцульську місцину, побачу на полонині гарного гуцула з трембітою… Ну от, батьки регочуть! Бач чого захотіла – Гуцульщини! Кажуть мені: «Підіймайся високо в гори, там може і побачиш цю самобутність».
Ну, нічого, ми трохи перекусили і рушили гуляти навколо водоспаду Пробій. Те, яка там природа, словами не передати – це треба бачити і чути! Нажаль, ми дуже довго добиралися і поблукати у лісі вже не було часу. Потрібно вирушати назад, але, Яремче, я ще до тебе повернуся!
Зворотна дорога займає в нас лише три години, але від великої кількості вражень просто попадали на ліжка та одразу ж заснули.
Час відпустки закінчується… Потрібно вирушати додому і від цього дуже сумно. Все! Валізи віднесли до машини, мить прощання розриває серце… Сльози котяться горохом і ми просто вибігаємо з хати, соромлячись їх…
Перша години шляху проходить у повній тиші – емоції не вщухають! На трасі Львів-Київ ми трохи підбадьорюємось і вже випинаємо шиї, роздивляючись місцеві пейзажі. Ось він - львівський стадіон, ось Олеський замок і ще один. Цікаво ж!
Рівненщина зустрічає нас прекрасною погодою та неперевершеними могутніми лісами. У Житомирський області дещо інший клімат. Так, ліси вражають, але повітря вже сухіше. І не так охайно! Ви знаєте, Західна Україна все ж набагато більш доглянута та більш окультурена.
Перетин Житомирської та Київської областей – село до села, а різниця величезна. У Київській області і хати охайніші, і двори причепурені, і люди щасливіші.
В`їжджаємо у с. Ковалівка – село зразкового порядку. Чесно, такої краси я не бачила в жодному селі. Так, тут немає триповерхових палаців, але відчувається душа у кожній травинці, кожному камінці. Ми всі в захваті!
Цього разу дорога нас вимотує. До кінцевої точки залишається близько 400 кілометрів, але ми відчуваємо, що необхідно зупинитися. То ж приймаємо рішення заночувати в Умані. Це непоганий варіант, адже випадає можливість відвідати Софіївку. Ми зупинилися у невеличкому мотелі «Слобода», ще й мали змогу відсвяткувати День Незалежності у місцевому ресторані.
Ніч минула, як одна мить. Як тільки встало сонечко, ми почимчикували до Софіївського парку. Сказати, що він мене вразив – нічого не сказати! Але ж в нас вийшло подивитися всього третю частину цього шикарного заповідника. Мабуть, час спеціально так швидко плинув, щоб нам довелося сюди повернутися. Ну, а тепер час вирушати в дорогу – останній ривок…
Вже через декілька годин я сиділа вдома перед відчиненою валізою і все ніяк не могла отямитися - наша відпустка підійшла до кінця…


Ось такою була наша цьогорічна подорож Україною. Загалом вона тривала 8 днів, за цей час ми проїхали 2800 кілометрів, перетнули 12 областей, спалили 133 літри бензину, витратили 5 тисяч гривень. А також зустрілися з родичами, побачили нові місцини, зарядилися величезною кількістю енергії та масою позитивних вражень.
Любіть Україну! Подорожуйте Україною!

Твiр № 4

Буша

Розмови літньою порою найчастіше починаються з питання «А де ви відпочивали? На морі були?» «Ні, ми їздили до сіла.» І у продовженні розмови я майже відчуваю співчуття до себе: «Аааа, до родичів?». Так, поїздка до села ще досі асоціюється з працею та допомогою старенькій бабусі. «Та ні, просто на відпочинок». «До знайомих?». «Ні, самі місце цікаве знайшли.» І у голосі співрозмовника, і у незручній паузі я чую вже зовсім непорозуміння « А річка там є?» Мабуть це надія, що хоч річка у селі компенсувала мені те, що я не змогла поїхати на море.

Чому не змогла? Ми з чоловіком не любимо курортне море, цей еталон літнього відпочинку. Ми не любимо атрибути відпустки на морі: пляж, сонце, засмагу і натовп прихильників морського відпочинку. А нашим знайомим так складно зрозуміти, чому ми самі, за власним бажанням поїхали у якесь село на Вінничині з незрозумілою назвою «Буша».

Я стою босими ногами на розігрітому сонцем кам’яному подвір’ї. Все у Буші пов’язано з каменем: кам’яні дома, забори, стовпи-обереги біля входу на подвір’я. Навіть попільничка у місцевому генделику видовблена з каменюки. Каміння повсюди. Мурафські Товтри виходять там на світ. Зріз бар'єрного рифу зниклого старовинного моря, зім’ятий мільйонами років. Це колись ще люди назвуть ці місця Гайдамацьким яром і будуть складати легенди про розбишак, які ховалися у печерах заповідних скель. А я дивлюся на похмурі, покриті вічним мохом та папороттю величезні камені і намагаюся збагнути всю древність цього місця.

Річки Бушанка і Мурафа, що колись проклали собі шлях між скель, зливаються саме у низині села, у долині. Вода - це життя, люди селилися тут ще з часів палеоліту. Минали часи, переселялися народи, змінювались назви. Безименне трипільське поселення стало скіфською Антаварією, на місці Краснополю поляки збудували фортецю, Буша тоді здобула статус міста. С початком Хмельниччини поляки змушені були залишити фортецю, місто стало козацьким форпостом.

Доля прикордонних фортець рідко буває спокійною і щасливою. Облога Буші закінчилася, коли дружина загиблого сотника підірвала пороховий погріб разом із фортецею і захисниками. Тоді місто було повністю спалене і загинуло майже все населення.

Тепер це невеличке село. Одна вежа лишилася на згадку від Бушанського замку. Розкопані залишки трипільського поселення стали музеєм. А все поруч - найбільшим у Європі парком скульптур просто неба. Щорік на пленер приїжджають скульптори, які творять свої роботи і залишають їх у Буші. Різноманітні, чудернацькі фігури стоять всюди. Козацькі мотиви переплетені з трипільськими, язичницькими і просто казковими персонажами.

А ще неподалік захований скельний храм, барельєф у якому ще досі не розшифрований. На ньому викарбувані дерево життя, олень, півень і якась незрозуміла фігура чи ведмедя, чи жреця, чи просто людини навколішки. Це одне із загадкових місць села, в якому перемішалися культури, часи і релігії.

Нам розповіли декілька історій про людей, які колись відвідали Бушу і залишилися там жити, бо ті місця змінюють долю. Дуже цікава жінка-екскурсовод, занадто екзальтована на наш погляд, розповідала про те, як саме у Буші їй відкрився сенс життя. Вона покинула квартиру у місті і переїхала до села, намагаючись повернутися до трипільських коренів у пупі Землі, який у її сні відкрився саме у Буші.

Нам подобалася Буша, ми насолоджувалися відпочинком, купалися у річці і посміювалися над чудаками-фанатами. І тільки у Миколаєві мій чоловік, затятий скептик і реаліст, розповів, які язичницькі сни дивився він у старенькій хатинці у загадковій Буші...

Голосуем!!!!!!!

Які чудові твори!
Кожне з оповідань мені близьке - я також з нетерпінням чекала Останнього дзвоника, щоб на наступний день сісти в потяг і поїхати на все літо в село до бабусі, і я досі пам"ятаю смак суниць, які ми збирали в лісі за селом, і досі аромат свіжоскошеної трави для мене приємніший за будь-які парфуми...

Як і більшості мам, мені знайомі поїздки до моря "з рюкзаком за спиною і горщиком та дитиною в руці"

Мені теж подобаються історичні місця, я люблю старовину, цікавлюся нашою історією і взагалі колись мріяла стати археологом...

Але найбільше в світі я люблю дорогу на Західну Не важливо - потягом або автомобілем, головне - це побачити рідні гори та ліси, гірські річки та полонини... Вдихнути на повні груди свіже повітря - повірте, ніде немає такого повітря, як в Карпатах!

Тому свій голос я віддаю за свою землячку - за автора твору № 3.

Какой полезный конкурс! Такие потрясающие работы! И как красиво все описано
За 5 мин. неотрывного чтения побывала сразу в стольких местах!

Спасибо участникам, что поделились своими теплыми воспоминаниями!

и хочется добавить - ГОЛОСУЙТЕ!!!

Супер! Спасибо авторам за такие чудесные рассказы! Получила волну тёплых эмоций

Голосую за №4! Приятный экскурс в историю и интересное короткое описание места, где я еще не была!

Саме тому, що я була у Буші, це місце мені сниться і манить повернутися до нього ще раз - Я проголосувала за №4!

Спасибо большое читателям за добрые слова нашим авторам! Голосуем, осталось всего 2 дня! Определяем победителей!