Твiр № 3Три тисячі кілометрів суцільного задоволення
Літо наближалося до кінця, а відпочити мені так і не довелося. Настрій був припаршийвий, ще й цей надокучливий телефон. Ой, ну добре-добре, беру слухавку, не нервуйтеся так!
- Ало! Так, тату, слухаю!
- Тіно, я щойно підписав заяву про відпустку. Післязавтра вирушаємо на Західну. Якщо хочеш їхати – пакуй валізи.
Ура! Звичайно ж я їду! Зібрати чемодани – то справа п’яти хвилин.
Ось вона п’ятниця. 4.30 ранку, а ми як огірочки і на позитиві вирушили в дорогу. Машина мчить на всіх прах, не зважаючи на сильну перегруженість.
Трохи за Миколаєвом нам здалося, що настала осінь: на світанку пожовклі від спеки дерева, окутані туманом, просто таки вводять у оману.
Кіровоградщина здається дуже доглянутою і навіть трава там зеленіша. Черкаська область… Ех, яка ж краса обабіч траси Одеса-Київ! Перетнувши межі краю партизанської слави – Вінниччини – нам перехоплює подих від цієї краси: то безкрайнє поле, то густий ліс, то чудові села, що просто таки тонуть у садах. Майже в кожному населеному пункті продають рум`яні яблучка, запашні грушки та яскраво помаранчеві гарбузи. Здається, що саме неперевершений аромат фруктів магічним чином зупинив авто – дуже вже закортіло цих яств і навіть мій синочок захрумкав кисло-солодким яблучком. Ще за пару кілометрів ми відчули сильний голод і вирішили зупинитися у придорожньому кафе. Влаштувалися на вулиці серед яблунево-сливового саду на березі невеличкої річки. Яка ж краса, невже ми – українці, не бачимо, в якому краї живемо! Випивши запашної кави, вирушили далі.
Те, що ми перетнули кордон Хмельницької області, зрозуміли одразу. По-перше, дороги почалися відверто паршиві, довелося скинути швидкість до 60 кілометрів на годину. По-друге, з`явилися так звані заробітчанські пейзажі – хати стали величенькими та й облаштовані вони досить по-європейськи. Клятий GPS завів нас не на об`їзну Хмельницького, а прямісінького у його центр. Добряче поблукавши містом, до речі, досить гарним, ми спробували виїхати. І, о, чудо-навігатор проклав нам шлях через самісінький хмельницький базар! Як ми звідти вибралися у обідню годину п’ятниці – це загадка!
Тернопільщина приємно здивувала дорогами та охайністю. Таке враження, що в селах тут живуть самі олігархи. Ми вирішуємо заїхати у Тернопіль трохи прогулятися, адже їхали ми швидко і в нас був запас часу. Та й Славко репетував від нудьги. Так, Тернопіль – це вже не те місто, де на пошуки недбало кинутого папірця треба було витратити масу часу, але його чистота все одно вражає. А ще всюди квіти-квіти-квіти – на балконах, на клумбах, біля магазинів. Обожнюю це місто!
Так, дано наказ рушати далі, адже це вже має бути кінцева точка - с. Посухів, Бережанського району Тернопільської області. Ще здалеку побачивши рідні краї, в серці защеміло… до сліз… Чотирнадцять годин у дорозі і… ось вони – мої рідні, любі… Як же я за вами скучила!
Ввечері ми напилися парного молока та задоволені полягали спати. Таким насиченим був наш перший день.
Наступного ранку пішли цвинтар, відвідати могилу діда. Соромно зізнатися, але я ще жодного разу не приходила до нього. Вибравшись у гай, нам здається, що тут і є рай – неймовірна природа, неперевершений аромат трави у росі і така приємна тиша…
Далі ми запланували поїздку до м. Бережани – на малу батьківщину моїх батьків. Треба зазначити, що на скільки це місто чудове, на стільки ж безперспективне та згасаюче. А жаль!
Коли ми поверталися назад до села, тато вирішив здійснити мою давню мрію – повіз нас на гору Лисоню. Ви собі тільки уявіть, 27 років дивитися на неї з вікна бабусиної хати, але так ніколи і не побувати! І ось ми їдемо полем, практично по бездоріжжю, до моєї мрії. Здавалося б що тут такого – піднятися на невелику гору, на вершині якої стоїть хрест? Але ж повірте, коли стоїш там вгорі і дивишся на долину, відчуваєш справжнє єднання з природою та пишаєшся історичним минулим.
Ви гадаєте, що на цьому наші пригоди закінчилися? Ні! Попереду в нас відвідини маминої рідні, яка ще в 70-х перебралася на Львівщину. Знову дорога! Але нас це зовсім не бентежить! Треба сказати, що їхали ми у відносній тиші, бо від постійних захопливих зойків (природа – неймовірна!), боліли щоки.
Наша поява стала для родичів справжнім сюрпризом! Ввечері ми насмажили шашликів і тихенько гомоніли про життя. Це була найкраща мить нашої подорожі!
Наступні пару днів наша невеличка компанія «прибульців» тихенько собі відпочивала та займалася хатніми справами. Вранці третього дня тато запропонував поїхати в Карпати. О! Хто ж би відмовився?! Куди їхати ми заздалегідь не вирішували, машина просто мчала вперед. Два роки тому нас занесло на Ужоцький перевал, тепер хотіли побачити щось схоже, але ж нове. Тільки у Стрию, виїхавши на трасу Київ-Чоп, батько запитав, куди ми все ж таки подамося. Я вирішила не втрачати шанс і здійснити ще одну свою мрію.
- Яремче! – крикнула я голосно, що аж самій позакладало вуха.
Тато так крутонув машину (адже поворот на Івано-Франківськ ми вже проїхали), що нас трохи порозкидало по салону. І ось ми вже направляємося до Яремче!
Івано-Франківська область… Не знаю чим, але вона сильно відрізняється від попередніх регіонів (особливо кількістю постів ДАІ, їх було вдвічі більше, ніж по всій території України, яку ми вже проїхали). А головне, що попереду синіють Карпати!
Дорогою нас дуже вразила місцевість поблизу Гошівського жіночого монастиря (поблизу м. Болехова Івано-Франківської області). Це така велич і краса природи, оповита божою благодаттю. Через брак часу ми не піднялися до самого монастиря, але запланували повернутися туди наступного разу.
Тато дуже дратувався в дорозі – села ніби не закінчуються, розігнати авто та насолодитися «голою» природою просто немає де. За Калушем нам закортіло їсти і ми з`їхали з дороги до річки. Трава на березі м’якіша за будь-який килим, одна насолода ступати по ній босими ногами. Була така спека, що дуже хотілося скупатися, але вода виявилася досить холодною, тому ми просто влаштувалися з бутербродами на валуні і спокійно насолоджувалися оточуючими пейзажами.
П’ять годин в дорозі і ми нарешті приїхали. Скажу чесно, дещо розчарувалася у Яремче. Чомусь я гадала, що приїду в справжню гуцульську місцину, побачу на полонині гарного гуцула з трембітою… Ну от, батьки регочуть! Бач чого захотіла – Гуцульщини! Кажуть мені: «Підіймайся високо в гори, там може і побачиш цю самобутність».
Ну, нічого, ми трохи перекусили і рушили гуляти навколо водоспаду Пробій. Те, яка там природа, словами не передати – це треба бачити і чути! Нажаль, ми дуже довго добиралися і поблукати у лісі вже не було часу. Потрібно вирушати назад, але, Яремче, я ще до тебе повернуся!
Зворотна дорога займає в нас лише три години, але від великої кількості вражень просто попадали на ліжка та одразу ж заснули.
Час відпустки закінчується… Потрібно вирушати додому і від цього дуже сумно. Все! Валізи віднесли до машини, мить прощання розриває серце… Сльози котяться горохом і ми просто вибігаємо з хати, соромлячись їх…
Перша години шляху проходить у повній тиші – емоції не вщухають! На трасі Львів-Київ ми трохи підбадьорюємось і вже випинаємо шиї, роздивляючись місцеві пейзажі. Ось він - львівський стадіон, ось Олеський замок і ще один. Цікаво ж!
Рівненщина зустрічає нас прекрасною погодою та неперевершеними могутніми лісами. У Житомирський області дещо інший клімат. Так, ліси вражають, але повітря вже сухіше. І не так охайно! Ви знаєте, Західна Україна все ж набагато більш доглянута та більш окультурена.
Перетин Житомирської та Київської областей – село до села, а різниця величезна. У Київській області і хати охайніші, і двори причепурені, і люди щасливіші.
В`їжджаємо у с. Ковалівка – село зразкового порядку. Чесно, такої краси я не бачила в жодному селі. Так, тут немає триповерхових палаців, але відчувається душа у кожній травинці, кожному камінці. Ми всі в захваті!
Цього разу дорога нас вимотує. До кінцевої точки залишається близько 400 кілометрів, але ми відчуваємо, що необхідно зупинитися. То ж приймаємо рішення заночувати в Умані. Це непоганий варіант, адже випадає можливість відвідати Софіївку. Ми зупинилися у невеличкому мотелі «Слобода», ще й мали змогу відсвяткувати День Незалежності у місцевому ресторані.
Ніч минула, як одна мить. Як тільки встало сонечко, ми почимчикували до Софіївського парку. Сказати, що він мене вразив – нічого не сказати! Але ж в нас вийшло подивитися всього третю частину цього шикарного заповідника. Мабуть, час спеціально так швидко плинув, щоб нам довелося сюди повернутися. Ну, а тепер час вирушати в дорогу – останній ривок…
Вже через декілька годин я сиділа вдома перед відчиненою валізою і все ніяк не могла отямитися - наша відпустка підійшла до кінця…
Ось такою була наша цьогорічна подорож Україною. Загалом вона тривала 8 днів, за цей час ми проїхали 2800 кілометрів, перетнули 12 областей, спалили 133 літри бензину, витратили 5 тисяч гривень. А також зустрілися з родичами, побачили нові місцини, зарядилися величезною кількістю енергії та масою позитивних вражень.
Любіть Україну! Подорожуйте Україною!